Князь Всеслав Чародій і лукава княжна Йорданка, або Міст через ручай

Князь Всеслав Бреславич, по прозванню Чародій, властитель землі Полоцької, скинувши з плеч білясте соболине корзно та розстібнувши комір багряної, обшитої золотом туніки, сидів на вогкій каменюці і бовтав босі ноги у прохолодній воді гирла Оршиці, правого притоку Дніпра. Лазурові сап’янні чоботи валялись на піску, поруч лежав червлений булатний щит, рясно всіяний самоцвітами, та штукарно оброблений руськими умільцями меч, бувавший у незліченних битвах, окроплений стократ кров’ю ворогів.

За спиною князя, кроків за п’ятдесят, на узвишші, завіяне туманом, бовваніло замчище, назване Рша, – тільки-но зведене ним дерев’яне укріплення з трьома башточками, в якому розміщалось не більш, ніж сотня охоронців. В підніжжі скупчилось городище – півтора десятка хаток, де копошились заклопотані селяни, пораючись в городиках з таким-сяким збіжжям.

Всеслав нахилився, зачерпнув рукою прозору водичку, умив смагляве, скульптурне лице, завжди готове розквісти знадливою посмішкою перед жіноцтвом, але зараз непроникне й суворе. Насунув міцніше на високе чоло філігранний золотий обруч, всіяний сканью, зерню й емаллю, увінчаний пурпуровим огранованим рубіном, каменем влади, життя і кохання. Зібрав у долоню напрочуд густі пасми каштанового волосся, зав’язав на потилиці кокетлово вишитою павлінами та мальвами поворозкою. Рвучко піднявся, сторожко зблиснув живими, синіми-синіми, як васильки, очами, на лівий берег Дніпра. Але над рікою теж плив туман і не можна було проникнути крізь нього навіть таким орлиним поглядом, що його подарували князю щедрі язичницькі боги.

Всеслав узувся, накинув корзно на плечі, торкнув носаком чобота борт човна, витягнутого на берег його могутніми руками, і пробурмотів витонченими вишневими устами, що їх так мріяв цілувати легковажний жіночій рід:

- Ні. Не поїду. Не варто. Не плистиму я на той берег.

Помацав шите сріблом, блакитне сукно штанів, набряклих вологою:

- Ну от. Геть змокріли. Нащо мені така халепа?

Знову глянув у далину. Туман розвіювався.

Князь погойдав човен:

- Ну що, чекаєте на мене, Ярославичі?

За гладдю поморщеного бурунистими хвилями Дніпра, на піщаному, порослому де-не-де осокою, плесі виднівся намет, біля якого бродили три ошатні фігури озброєних воїнів. То були нерозлучні князі Ярославичі: Ізяслав Київський, Святослав Чернігівський і Всеволод Переяславський, сини Ярослава Мудрого, онуки Володи́мира, за буйну щедрість званого народом Красне Сонечко, правнуки Святослава, відвагу свою осінявшого зневажливим закликом ворогам: «Іду на ви!», праправнуки Ігоря, нагло вбитого древлянами й відомщеного вірною жінкою Ольгою, прапраправнуки самого Рюрика, першопочинателя роду Князівського Руського. Всеславу вони доводились дядьками. І хоч були всі майже однолітками, у віці десь близько сорока років, розуміння між властителем Полоцька та господарями Київської Русі ніколи не наставало - висла між ними давня, тяжка усобиця, ще від батьків та дідів їхніх. Вона то спалахувала, то затихала, затаївшись, притлумившись, сховавшись, залишаючись нерозгаданою під масками дружності та люб’язності.