Серце хана: Золоті бані, чорний степ

Вересень 1240 року дихав на Київ не тільки осінньою прохолодою, а й відчуттям неминучої біди.

Спочатку здавалось, що це якийсь обман зору. На лівому березі, далеко на сході, з-за обрію почала повільно виповзати темна смуга, ніби низька грозова хмара. Але вона повзла чомусь по землі, а не по небу. Може, пройде, мине, розвіється, заверне назад? Але хмара не відступала. Вона росла, ширилась. Наступала все ближче. І, зі своїм наступом, невблаганно пожирала ще зелені поля лівобережжя Дніпра, заслоняючи золотаво-багряні мережива гаїв та лісочків, що раніше милували око, а тепер зникали, зникали, зникали....

До полудня це вже була не смуга, а безкрая рухлива стіна вершників, що рухались злучено, як одне ціле. Це йшла Орда. Страшна смертоносна Орда, яку на Русі звали татарове. Чорний вихор убивць з неоглядних далей незрозумілої Монголії. Це не була просто безладна навала кочівницького племені, як раніше. Це був народ-військо, країна-привид, чиїми стінами були списи, а столицею — сідло хана. Ця кочова спільнота була згуртована волею одного повелителя, Чінгізхана, якого, хто зна скільки, вже не було на світі, — та його мертвотворним законом – Ясою. Яса, по завіту Чінгіза, веліла монголам володарювати над всіма, грабувати всіх, гвалтувати всіх, вбивати всіх, стирати з лиця землі все, що не схилить перед нею голови, бо так, мовляв, бажає Велике Синє Небо Тенгрі.

Тепер же ця чорна хмара, ведена найжорстокішим з онуків Потрясателя Всесвіту, Бату-ханом, щільно остолпила Київ, розкинувши своє кочове місто на лівому березі, наче павук, що сплів павутину навколо необережної бджоли, що загаялась, збираючи мед з квітів, і скоро виссе з неї всю кров, все життя, весь дух....

Найстрашнішою в Орді була не кількість. Найнебезпечнішим для розпарованого, розсвареного європейського світу в Орді був незаперечний порядок.

Оглядаючи висоти київських валів цю суворо облаштовану живу співрозмірність, наче якусь велетенську кладку з рухомої плінфи, що була не радісною і яскравою, на руський штиб, а морочною і потойбічною, як творіння диявола, волхв Возгарь кричав у далину, метляючи сідими космами по вітру:

— Дивіться, сліпці! Це не просто військо суне на наш життєсяйний світ Яві! Це сам смертоносний морок Наві виповз на землю, та сама неправедна, безугавна Навь, якою ми, старі, лякали вас! І прийшла вона, щоб попрати нашу осмислену Правь, звідки йдуть і закони, і звичаї! Морок іде, щоб пожерти світло!